Фрагменти з книги Ю.Дудника „Голодомор 1932–1933. Дзензелівка"

10. Груша Федот Данилович. (6.02.1914 – 30.04.1996)

Записано в листопаді 1994 року.

Люди вмирали з голоду, хтось же сотворив цей голод, создав його. Кажут Сталін хтів, щоб вимерла Україна, а хтів розселити Грузію, грузинів. Так казали люди, балакали.

Батько не йшов в колгосп. В 1933 році помер.

- Що йому зробили?

Що зробили, забрали коні, забрали корову, 10 овець, що не йде в колгосп. Не піду і всьо, давай коні я буду робити – не дали. Коні пішли в колгосп, а корова, вівці пішли по хазяях. Комизани забрали воза, корову, вівці.

- А що значить комизани?

Це так як тепер партійні, комсомол. Ну то шо як він у рідного брата забрав, витрас 4 стакани проса з гладущика. Брат рідний пухлий.

- А хто?

Лук’янчук Ладимир Захарків (Гель) забирав. А брат Дмитро пухлий лежав. А він лежить пухлий на тій лежанці. Тай він помер. Жінка і діти повмирали. Як батько зовсім одказався, забрала міліція в Буки, до Буцького району належали тоді. Вони бачут шо не можна вигнати, 12 дітей було, познімали двері, вікна повиймали. Оцей самий Гель, з Переводу Кость Прокопенко, Захарко Дерипапа, Дудніченко Вакула, Маріка Харилетиха, - група їх була, ходили витрясали, забирали барахло. Батька посадили в міліцію, - день нема, другий нема, треба шукати. Пішов я в міліцію. Ввійшов в колідор, міліціонер питає, - що таке, маладєц? Питаю, десь батько тут є, забрали, чи він живий? Є, конюхом робе, не безпокойся за батька. Входе батько, - пухлий, питає що там дома. Кажу, так і так все позабирали, двері й вікна повиймали, скриню забрали, клуню розібрали, нема нічого. Батько каже, - йди додому, я повинен прийти завтра чи післязавтра. Батько втікти планував. Я прийшов додому, а ночою прийшов батько, єлі, єлі прийшов. Як він прийшов ночою, то рано міліція забрала. Три дні не було, тоді знов прийшов і каже, - вже мене не заберуть. І помер теї ж ночі.

- А що вони там йому робили?

Нічо, конюхом робив, коні доглядав, тіки нічо не давали їсти. Пішов з дому не пухлий.

Діти вже повмирали, я в столові дровосєком робив. Жив в Марка Костюка. В столові Оділовський робив. То шо я нагодую? Чую самий старший помер, чую вже троє померло. То ми гостались вчотирьох, а було дванадцять, - всі в голодовку померли. Цих двоє не було вдома, то остались живі, а я вдома в столові пристроївся, спасіба чоловікові, що взяв, - дрова рубав, воду в котли носив. Що небуть вкраду, або хліба вкраду. Годкрию підвал, гоїрків кислих в пазуху, тай занесу, то шо я їх спасу? А мати вже вмирала з голоду, жила не в своїй хаті – де сестра зараз живе. Я приходю, взяв у Михайла Драюка попросив хліба. Приходю додому, ще мати і дві дівчатки. Мати не балакає, очі сиві, не кліпає. Попросив в сусідки молока, розігрів піч, підігрів молоко. Даже молока того вже не п’є. Розігрів його соломою в печі. В крушечку, вилив матері молока і дівчаткам трохи. Просят ше, кажу дам ше то помреш. Воно тоще таке. Ту крушечку вилив, по кришечці, по кусочку хліба дівчаткам дав. Пока я це зробив поклав матір на піч, тай ліг, тай заснув. Але мені треба було бути вже в столові. То й я загину, не буду робити. Я погибну. Підвівся, матері нема, дівчаток нема. Думаю, невже їх уже забрали, вивезли. Бо так робили, ше живий не зачіпают. Ну нічо, виходю на двір, а там матір вже бур’ян щупає якийсь і дівчатка коло неї, щоб варити. Кажу, я пішов. Йди каже, коли ж ти прийдеш? Сюди, туди, поробив тре скочити додому. Костюк каже, послєдній раз ти йдеш, а як ідеш, то приходь, я не должен шукати чоловіка. Якраз бика зарізали в тій столові – дав мені готробу, я її перемив, перечистив, в сорочку і гайда. І дощ, і дощ, і дощ, і дощ. Приходю рано, вони раді такі. Сушат липу, листя трут, лепьошки роблять. А я як приніс готробу, то о кажут, вже ми будемо тиждень жити. Матір спас, і дівчаток спас, ходив на цю роботу. Ніхто нічого не платив. Батько як помер, я вже там робив. Євген Грушка був виконавцем. Я тягну воду в котли, - за плечі, підеш на батька яму копати. А яму копали Спиридон і ше. Виконавці должні копати. Але як він мене спіймав, то кажу, я ніколи не копав, та шей на батька не можна. То вкинут вмєсто (в загальну яму. Авт). Я кажу хай вкидают, все рівно, а викопаю, туди накидают повно. Підеш, каже, брешеш. Кажу, пождіть витягну відро води. Така кольобаха розбита, думаю, куди б я тебе вкинув. Він тоже вже ноги пухлі (Євген Грушка). Ой боже мій. Я відро витягнув, крутнув ним, він від мене відривається та в ту кольобаху. А я в корчі, тіки кохта здулася. Я тобі готомстю, але й по цей день.

34. Лисий Володимир Григорович. (10.07.1913 – 22.04.2009)

Записано 27 січня 2007 року.

Я як засну то не плачу. А то плачу, яке мені горе було в голодовку. Жили при батьках. Колективізація. Сьогодні 100 рублів батько несе, завтра 200, після завтра 300. Виніс всі гроші не було за що сірників купити. А батька кожен день визивают в сільраду – давай гроші. Голова сільради приказав везти бика на Умань на бойню. В батька було 2 бугаї, кнур був, свиноматка, 15 овець, жив як усі люди. Коні були, земля була. Землі гектар з 5 було. Коні сказали одведи в колгосп, землю забрали. Михалко Голобля був голова сільради. Батька чуть не бив. Куркульом його назвав. Якби хоч курник був під бляхою, то був би батько на Соловках. Все було під соломою, хата, хліви, клуні. Батька всім обкладали. Ряд черешень був, вирізали, повозили до школи на дрова. Хліви повалили, забрали строїти ферми. Хата мурована, якби була на стовпах, то й хату б повалили. Не на підвалинах, на землі. Чотири будинки було, осталась тільки хата. Батько був должен 150 рублів. Оддай гроші, то будеш в хаті сидіти, а де він візьме, нема за що сірників купити. Всіх нас вигнали з гобісця. Дали хатинку коло Печеного (Груші. Авт.) Микити. А там колись жив дід з бабою, може років 100 назад. І та хата була – „У Києві дощ іде, а стеля падає”. І нас усіх у ту хату. Нас було 4 хлопці і 3 дівчаті:

Вигнали всіх. Я на станцію на роботу ходив, ночували в дядька в клуні. А дощ кожен день (про дощі кожного дня в спогадах Груші Федота Даниловича. Авт.). В хаті стеля падає, вікна побиті. Я з сили вибився, перестав на роботу ходити. Виліз і сидю під клунею. Буду додому з теї станції коліньми лізти. Думаю, як тут помру, хто ж мене шукати буде. Доліз я, сонце вже спочило, до Березника, сів на рові, видно Питомніка. Думаю буду йти до яру, там ставок Лимонів і треба йти шляхом догори. То я піду на Питомнік. Переліз через Питомнік на шлях, через Бондарську вулицю, через город одного дядька, - матір ще застав живу. Обліз кругом хати. А перед хати терносливи росли. Я найшов на смітнику банячка гиржавого. Вирвав десятків два тернослив, заніс до хати, в піч поставив банячка смажити ті сливи. Тут приходе Печений цей до хати Микита. Мати лежить на полу, тако лавка була, мати вже шість день лежала, жила на одній воді, - кропилась. А я коли рвав терносливи, одчахнулась гилячка з тими терносливами. Я взяв гилячку кинув до хати, до хати. Тоді обірвав, став смажити. Микита заходе до хати, - що ти робиш? Кажу, нічого не роблю, смажу терносливи. А ти їх садив? Кажу – моє я покинув вдома, багато всього покинув. Він бере ту гилячку і побив на мені. Я став плакати, нащо ви б’єте мене, я не крав у вас. Та й я не міг ходити. Бо хто міг ходити, як люди садили бараболю, то ночою забирали з корчів. Колись Баган Яків був, а тут Денисишин Купріян, де Кривенькі жили. Купріян, видно, бараболю в цих покрав. Вони його вели в сільраду. Я бачив це діло. Взяли вдвох і б’ют по дорозі. І я його більше не бачив ніколи. Купріян Лисий, жив на Михайленковому кутку, де Петро Федорчак зараз живе.

...прийшов на другий день, стягнув матір з тих дощок, за ноги взяв, мати упала. Він витягнув матір за ноги на двір. Був дручок в нього. І давай бити матір. Кажу, дядьку, нашо ви б’єте її, якби мати могла ходити, то казали б що в вас щось взяла. Убив матір. Були удвох. Через дорогу, Прокопенко, кажеця, Василь, - зараз в тій хаті Букань живе. Той стояв під хатою. ...сам убив матір. Плакала мати поки могла. Я рачки підліз, поцілував і рачки поліз до хати. Приїхала підвода, їздовий і ще двоє були, а хто не знаю. Та як повезли, де вкинули не знаю, бо не ходив уже. 

Ще як я ходив, з матір’ю ходили батька провідувати. Прийшли, до дверей, двері закриті, до вікна, сидит батько за столом, - в кожусі, в шапці, коло вікна. Стукали, не відчиняється. Я знайшов кусок проволоки, зробив ключку, засов відчинив, в хату ввійшли, батько сидит умерший за столом. Сусіди помили, оділи. Підвода стояла, повезли на цвинтар. Помер літом, а чого в кожусі не знаю. Батько вперед помер, а тоді мати. Де батька поховали не знаю. Як робив на залізній дорозі в 1933 році, пробив ногу, як дощі йшли. Найшов ганчірку в салідолі, тай перев’язав п’яту. Тоді черви завелись. Знайшов другу ганчірку, обмотав п’яту. На роботу послала сільрада. А там пшоно пшоно доганяло. Якийсь жидок був завстоловою. Як звали жида не знаю. „100 грам хліба, стакан юшки – зробили дорогу для „кукушки”. Робили дорогу до Кислина, щоб возити сахар.

Ми остались втрьох, - старша сестра з 1909, сестра з 1916 і я з 1913 року. А всі померли. Тарган Василь був секретарем сільради. Каже, йди викопай яму на цвинтарі, я дам хліба. Я ще міг ходити, пішов викопав. Яма була за цею дошкою (де меморіал, була дошка з іменами загиблих під час голодомору, її вкрали на металолом. Авт.). Не дав він мені того хліба той Тарган. Нікого не знаю де хто похований. Сестри ходили на роботу під Буки, їх туди забрали, в Філіції робили. Прокіп ще був, брат, каже, я вже буду помирати, ліг на лавці і помер. Батька не хотіли брати в колгосп. Заяву писав, не приймали, назвали куркульом. Забрали все, вівці на ферму, коні, воза, реманент. Як я вижив? Як батько помер, я прийшов в свою хату, восени. А як він був ще живий, посіяв жито на городі. Дівчата приходили з Філіції додому. Як стало жито достигати, намнут колосся, потовкли макогоном і варили суп. З тижня на тиждень жито стало достигати. Хату мали пускати на торги. Прийшов купець з Крисякового кутка, сама крайня хата, сестра його була жінкою Голоблі. Кажеця Груша фамілія. Сидю в хаті, бачу в вікно, цей Груша ходе і брат Оглобльової жінки. Я виліз в сіни, кажу чого ви до хати не йдете. – А я не маю чого до хати йти. – А чого ви прийшли? - А я хочу хату купити. – А я не продаю. – А тебе й питати не буду. Кажу тільки купите, я облізу рачки і запалю. Він як пішов, я його більше не бачив. Приходе двоюрідний брат Степана Святкового – Євмен. Цей тоже каже хочу купити. Кажу, Євмене, ти купиш, де ж я дінусь. Хатів є багато пустих, люди вимерли. – Правду ти кажеш. Як пішов, то я його не бачив. Купив він у Байди, де Андрей Святко живе зараз.