Павло Лисий

Вся ця катавасія почалася в далекому 1995 році. Був холодний березневий день, мороз пробирав до самих кісток, коли Сашка привезли із Маньківського роддому. Все було би нічого, але народився Він! Справа в тому, що я хотів, щоб народилася дівчинка – Маша: в платтячку, із заплетеними косичками на кінцях із бантиками. Як на картинці. А привезли червоного, переляканого своєю появою на білий світ дивака. Та ще й без платтячка та бантиків. Подейкують, в нього ще тоді був бантик, але за пелюшками я його не побачив. Та й що тепер робити? Треба дати Йому ім’я. Маша вже не підходить... Мій варіант був єдиним і незмінним ще з самого початку - він і став вирішальним. Тато і мама певний час вагалися, як назвати, але на моєму боці вже були дєдушка і бабушка, які встигли випити із сусідами могорич за Сашка. Відтепер вся увага родини була прикута до нього. Я мамі говорив: «Нащо ви його купили, він же малий, нічого не вміє робити, навіть балакати? Занесіть його назад, де взяли». На другий день, коли Його (тоді в Сашка ще не було імені) почали одягати, щоб, ніби-то, завезти в магазин (там, де взяли), я став добродушнішим: «Та його ж не приймуть назад! Він вже не новий – ми ним користувалися. Хіба штани, які носили, приймають в магазин?» Тоді було вирішено однозначно: Він буде жити з нами!

Проходили дні, проходили ночі – і все Сашкові на користь! Хоча, дні і ночі дорослі придумали – діти такого не знають. Для них може бути сім ночей та шість днів на добу. А кожного дня треба їсти, так? Ото і штурмують немовлята батьків за своїм розкладом (маму в першу чергу – так природа розпорядилась). Так і Сашко штурмував, поки не перейшов на «свої харчі».

Був ще один приплив братерської любові. Так, Сашко залишився живим, а могло бути інакше. Це було ще в той перехідний період, коли час від народження починали рахувати не тижнями, не місяцями, а роками. Сашкові було близько року (а мені – цілих п’ять), коли мама застала мене за доволі дивним заняттям: я намотував із клубка гумку Сашкові на шию(в пострадянський період в кожній хаті була така – багато одягу шили власноруч, чи лопнула в якихось штанах – можна замінити). Сашкові явно не подобалось – його обличчя було ще більш переляканим, ніж того дня, як його «купили». А я продовжував. Мама перервала моє заняття. Це був мій останній шанс – відтоді таких радикальних кроків не було.

Гралися ми багато: якщо не вдома, то виходили на степок. Там завжди хтось був, навіть з іншої вулиці заходили. Недоліками степка були: по-перше, його трикутна форма – футбол на двоє воріт пограти не виходило; по-друге, кілька викорчуваних кострубатих пеньків, які лежали не там, де треба – або під ногами, або прямо по траєкторії польоту м’яча; по третє, два молоденьких горішки, що росли хоч і з іншого боку, але роль у них була така ж, як і у пеньків. Тільки на них, навідміну від пеньків, ще було листя (не довго), що приваблювало сусідських кіз. Кілька слів про м’яч. Так як степок був маленьким, то м’яч часто залітав або у квітник до дядька Сашка, або на город до баби Машки. Із квітником все вирішувалося просто: Альона і Таня, діти дядька Сашка, наші друзі, які гралися на степку ще більше, ніж ми (бо він прямісінько біля їхнього подвір’я) – от вони і ходили за м’ячем. А з бабою Машкою були війни. Вона ж то не знає, що ми тільки того й хотіли, щоб почути її панічний крик, де навіть слова були не зовсім зрозумілими. Тільки-но м’яч потрапляв за колючий дріт, яким обтягнутий город – голос баби Машки, як сигнал SOS (рятуйте мої буряки і квасолю) вже прорізався крізь нижні прошарки атмосфери. На степок саме краще було йти ввечері – тоді там було саме більше дітей. А вечір влітку починається тоді, коли вже всі приїхали з городу (копали картоплю, чи ще щось робили). А тоді всі на степок, аж поки нюхом не вловиш запах борщу із свіжим хлібом чи печеної картоплі – це означало, що треба йти додому, бо все одно ось-ось покличуть вечеряти. Тут в мене із Сашком та друзями проходило багато вечорів.

Вдома було кілька місць, де я і Сашко проводили багато часу. Колись у нас на господарстві були кролі, багато кролів. А кролі сильно дохнуть, якщо їм вчасно не зробити щеплення. Та і без нього дохнуть. Коротше – і в нас виздихали. А кролятники залишились. Два штуки - там у нас були хатки. Один кролятник був на високих ніжках, на два відділи, спереду – годівничка (туди клали сіно та всяку траву кролям). Самий раз для машини: спереду був капот, а під ним вже не сіно, а мотор. А всередину скільки всього понатаскували... Добре, що тато завжди мав справу із телевізорами, приладами, проводами, мікросхемами – а вони, на наше щастя, з роками виходять з ладу. А для нас – те що треба! Все в кролятник, ой – в машину! На радість тата у машини не було коліс – а то не одну сотню кілометрів могли подолати... Але мотор робив добре: тільки губи час від часу доводилось сметаною мастити, бо висихали при високих обертах. А у другому кролятнику була хатка. А яка ж хатка без телебачення? Правда в нас там телевізора не було, зате Сашко зробив супутникову антену. В той час насправді він її, мабуть, і не бачив, але десь дізнався, що вона у вигляді тарілки. Значить треба діяти в цьому напрямку: Сашко взяв велику алюмінієву миску, в якій куркам буряк з обмішкою замішували, по центрі пробив цвяхом отвір – і прибив до горіха. Це була, напевно, перша параболічна антена в Дзензелівці. Відгуки батьків були не найкращими, але тут проявилась Сашкова винахідливість, яка з кожним роком буде зростати. А цей горіх, де була прикута миска, як Прометей на горах Кавказьких, був ще одним місцем, де мене з Сашком можна було застати. На ньому гілляки росли так, що по них можна було долізти ледве не на самий вершок, а звідти видно і весь город, і сусідське подвір’я, і курчат. Був ще один горіх, той, що ближче до шляху – нічим не гірший за цей, що з антеною. Але перевагою цього дерева було те, що з нього добре видно, хто йде по дорозі: ти його бачиш, а він тебе – ні!

Ще був період, коли всі запускали повітряного змія. Ми купували його кілька разів, але, чесно кажучи, целофановий кульок на нитці летить і вище, і краще. Той змій залетів аж на дровітню – треба знімати! Хто полізе? Правильно – Сашко, самий менший! А там, на даху, як згодом стало відомо, жили оси. Багато ос, ціле сімейство. Чи то Сашко ногою наступив, чи то щось образливе сказав... Невідомо. Але через три секунди він зістрибнув із дровітні на землю, ще й отримав з десяток жал у боки...

Далі буде...

6 - 7 лютого 2011 c.Дзензелівка.

Брати Павло (ліворуч) і Сашко Лисі.
Біля вершини г.Говерли,
Карпати, 2008 рік.