Отак і виникає нове. Слово творцю нового жанру - братобіографії - Сашку Лисому.

Так склалося, що мій Брат Павло Лисий (далі Павло) народився на чотири роки раніше за мене, але це ще не саме страшне. Справа в тім, що до перших років п’яти свого життя я його майже не пам’ятаю. Так от перші мої спогади пов’язані з ранком. Кожен ранок нашого спільного проживання на старому, одномісному ліжку починався з штовхання ногами один-одного. Правила гри були такі: першим починав штурхати той, хто перший прокинувся (хто рано встає – тому Бог дає). Іноді такі жарти з просоння тривали близько години.

Раніше в нашому селі йшли дощі і падав сніг. Так от про дощі. Коли йшов сильний дощ всі сиділи в дома, а от коли дощ закінчувався, але дорогою все ще текли річечки я і славнозвісний Павло виходили на вулицю і пускали на воду все, що могло плавати (корки, гілочки, соломинки) також пізнавали світ методом «тику» - пускали і те, що не пливе. Якогось року, весною, коли почав танути сніг у нас городом текла річка, причому досить широка. Дивно було б, аби Павло не прийняв і тут участь. В нас ще тоді був друг – Міша. Про нього іншим разом, але він приймав безпосередню участь у наших розвагах. Він запропонував змотувати ізолентою коробки від консерви і пускати їх по воді. Ми пропадали на городі більше тижня. До хати приходили поїсти та заночувати. Коли вода зійшла, ми зайнялись цікавою розробкою – почали копати яму. План у нас був зробити підкоп до сусідської хати. Десь близько двох тижнів, саперською лопаткою ми по черзі довбали глину. Цікавим тут було те, що батьки про це не знали. Був період коли мама туди клала капусту на зиму, але я не пам’ятаю чим це скінчилося. Думаю, з таким запалом ми б за тиждень все ж зробили тунель, аби не сітка. Так от ця залізна сітка була натягнута навколо стовпів. Це називається гобора. А в гоборі жили кури. Якось сталось так, що яму ми надумали копати під яблунею, ну біля гобори, звісно. Одного разу біля ями проходив молодий півень. Коротше: ішло дві дівчини: одна гарна, а друга в яму впала. Він впав у яму і за кілька днів на самоті врізав дуба. Поступила команда засипати яму. Скільки відер землі і сліз було висипано…

В глибокому дитинстві корови забирали в нас багато вільного часу. Справа в тому, що в нас майже весь час був вільним, але десь шість годин нашого часу випадало. Наше завдання було їх пасти зранку і після обіду. Часто корів гонили пасти в садок. Це десь за кілометр від нашого дому і я, як недивно ходив з братом, а потім коли мені ставало нецікаво я йшов до дому. Що цікаво, він був не дурний: Павло використовував мене і тому я був змушений з ним лазити по старих черешнях. Іноді мені було це байдуже, але як загравалися то я забував про корів і тягу до дому.

Я слабо пам’ятаю, як Павло ходив до школи, тому на цьому етапі нашого сімейного життя я зупинятися не буду.

Опа-па. Дощ був, а сніг… Сніг. Коли випадав сніг, ставалось завжди так, що він падав зимою. Думаю Павло тут ні до чого. Але все ж таки коли падав сніг я з Павлом у нас на подвір’ї ми робили зі снігу гірку. Це була ціла традиція бо завжди ми з криниці тягнули воду, заливали, робили скаженний лід. Завжди, як тільки по вулиці проходив слух про гірку всі сусіди, та і не дуже сусіди, збиралися в нас. До пізньої ночі в нас було багато дітей на подвір'ї. Якогось разу, коли Павло на санях мчав з гірки, він трохи не вписався і влетів у гараж. Як наслідок зігнув сані, але це, наче б то, закінчилось нормально, а я довго сміявся…

Потім настав переломний період в житті Павла. Він поїхав до Києва де продовжив навчатися. Цим він обірвав дитинство нам обом. Наступні роки нашого життя вже не були наповнені веселими подіями та світлими думками. 

Брати Павло (ліворуч) і Сашко Лисі.
Біля вершини г.Говерли,
Карпати, 2008 рік.

Сашко Лисий: "Тоді ми їли нерізане сало, і запивали згущонкою. Класний смак. Не можу переносити, аж верне."

Відгуки.

ДідВасиль.
Зворушило до кісток. У кожного діда було дитинство, і він його пам"ятає, хоч як би був задурений науками, жінками й начальством. Особливо жаль бездарно загиблого півня, хоч він і скотина, яку вбити мало (треба ще обпатрати, приготувати й з"їсти). Про півня мого дитинства я якось зберусь та розкажу, бо такі епоси необхідно зберігати, якщо не в курячій, то бодай у людській памяті. А поки що спасибі.

Відповідь автора.
ДідВасиль, безмежно вдячний за візит і за класний коментар. Буду очікавати Ваших описів дитинства.)))